Якщо дуже пощастило б, цей мужик повіз би мене жить у Житомир, Київ або даже в Польщу, і в мене не було б коровів і городів. Але однаково було б мінімум суб'єктності. Якщо б мені не дуже пощастило, я вийшла б заміж після школи за колишнього-уїбана, який кликав,

ми купили б якусь шевченківську хатку-пустку (бо де візьмуться гроші на шось краще), за рік я вже мала б дитину й мусила б самотужки обробляти клаптик землі біля тої хати, щоб тупо не вмерти з голоду (бо чоловік пив би і, ймовірно, бив і мене, і дітей, яких ставало б більше).

У свої 32, якби я до них дожила, я виглядала б на всі 50. Може, мій чоловік часом брався б за голову й "кодірувався", і за цей час нам вдалося б стягнутися бодай на корову, пару курей і трохи кращу хату, де йшов би вічний ремонт. Моя найстарша дитина вже йшла б у 10 клас.

Виховання менших братів і сестер лягло б на її плечі. Батьки чоловіка п'ють, мої батьки, бачачи це все, бідкалися б, нарікали, що "треба було думать, за кого йшла", й казали, шо от, поступила б в університет і була б людиною, а так будеш у гамні колупаться довіку, бо така доля.

Може, вам хотілося б думати, що так не буває. Проте так живе більшість моїх однокласниць, та що там – чимало молодих дівчат обирають заміж за односельця після школи, бо любов і/або бо звуть, а не дальше навчання й здобуття бодай якоїсь професії. Село, город, корова – шо ще треба?

Вже те, що в свої 32 я – це я і я там, де я є – це ніхуйове таке досягнення. Щоб стати сільською жіночкою з гуртом дітей і питущим чоловіком у шевченківській хаті, можна було не докладати зусиль. Але зі старту мені не світило нічого, нічогісінько кращого за це.

З тієї точки й до сьогодні я пройшла колосальний шлях, на якому мені ніщо не дісталося просто так. На цьому шляху я зустріла багатьох людей, багато чому навчилась, набивала шишки, оступалась, але й піднімалась – і ставала собою. Цей шлях триває, і ніхто не відбере цього в мене.

Можете спробувати подумати про своє життя схожим чином – і оцінити, який величезний шлях ви пройшли. Цінуйте себе й те, що ви зробили для себе – часто це означає, що для вас цього не зробив би ніхто інший. І це таки, чорт забирай, досягнення.

@2ironichna4u Мені здається, що ви дуже охуєнна, пані

@pan_sodom Дякую❤️ я про вас такої самої думки!

@2ironichna4u В нас на Півночі Рівненщини майже те саме, але чоловік не пив би (бо вєрующіє), хату поставили б молодятам всією общиною. Було б в хаті і біля хати (дорогі ремонти, два поверхи, всі діла), велике хазяйство, і діти...дуже багато дітей, бо контрацепція заборонена релігією

@Azal_IRA Оййоо, таке теж знаю( і навіть якби чоловік жінку бив чи зраджував, вона про це нікому не розказувала б, бо ж треба, щоб усе виглядало як з картинки.

@2ironichna4u Ну з мужиком таки повезло)

@crazy_phys Ну да: не дуже п'є й геть не б'є, золото, а не чулувік!

@2ironichna4u Пані, ок! А сидіти в орендованій кімнаті, працюючи у оХфісі, з вищою освітою, з ЗП 350-400 доларів. І, доячи батьків, бо не вистачає. І мріючи про киянєна,чи програміста. Як Вам? І це теж -- реальність. То,вже краще, хата в селі

@Dyvnovate Та ні, не краще. У мене складається враження, що ви гадки не маєте, що таке хата в селі в отому вигляді, в якому я написала. Мати батьків, які готові підтримувати навіть у дорослому віці – щастя й привілей. Як і мати змогу знімати собі бодай кімнату за власний кошт.

@2ironichna4u Сьогодні ви моя улюблена юзерка соціальної мережі твітор

@u_look_younger Ви – моя кожного дня)

@2ironichna4u Цікаво що купа рандомних людей одразу ж поприходили розповідати, як ти неправа)

@irinikostyshina Як завжди, це ж твітор😁 звісно, ці люди з радістю жили б у хаті з земляною підлогою й щурами, яка по вікна вгрузла в землю. А я в такій, наприклад, росла.